Вся правда про фест у Підкамені

Побувавши на „Підкамені-2008” у мене склалося враження, що етнофестивалі на Західній Україні переживають ідейну кризу – нічого нового і такого, що б відрізняло один фестиваль від іншого. Багатолюдна пиятика на природі під фольк- та етно-музику. Якби не всюдисуща багнюка, то з цьогорічного фестивалю у „Підкамені” не було би про що згадати. 


*

Деякі з моїх знайомих поїхали „на Підкамінь” ще у п’ятницю, попри те, що лив дощ і у найближчі дні, так виглядало, на кращі погодні умови годі було сподіватись. „Ну і що? Мене пре!” – не сприймав застережень співробітників наш дизайнер Андрюха, вибираючись у п’ятницю в дорогу. 

Мені фестивалити під зливою не хотілося. Сподівався, що, може, в суботу-неділю погода таки покращиться. Субота, на жаль, нічим не відрізнялась від п’ятниці. А от недільний ранок потішив – було сонячно і майже ні однієї хмаринки на небі. 

Добиратись на фест довелося як звичайному смертному, бо про акредитацію я заздалегідь не подбав. Біля кафе „Кабінет”, звідки по ідеї мали відпрвалятись автобуси у Підкамінь, застав дві порожні маршрутки. В одній з них була лише одна молоденька симпатична дівчина, з якою на диво легко знайшли спільні теми до розмови. Оля (так звали мою супутницю), як виявилось, уже встигла здобути диплом в політесі і зараз вчиться в універі Франка. Одночасно працює у комп’ютерній фірмі. 

Не знаю, скільки часу ми так пробалакали, коли дверцята автобуса з боку водія відчинились і до салону вліз наш „ізвозчік”. 

- По скільки квитки? – питаю. 

- 35. 

- А, може, за 30 давайте?!

- Ну, якщо берете в обидва кінці, то буде по 30. 

Я прикинув, що назад, можливо, буду іншим ходом добиратись, тому вирішив видати вже ті 35 гривень і не страждати фігньою. 

До автобусу зайшли ще двоє вгашених дядьків. 

- То мої колєги, - чомусь пояснив нам з Олею водій. – Ми вже суткі на ногах. 

Колєги тим часом мовчки пройшли в кінець маршрутки і завалились спати. 
 

*

Нашого водія звали Ігор. Він виявився кльовим хлопакою: всю дорогу травив анекдоти і різні цікаві історійки. 

- Якось нам замовили автобуси для адміністрації (Львівської облдержадміністрації. – прим. моя). Вони там мали якусь спільну з поляками акцію по вшануванню наших вояк у Польщі. Ну то ми їхню делегацію туди возили. Приїжджаємо в Польщу, всіх висадили, вони пішли. А ми тим часом бігом зі всіх сховів давай блоки сигарет витягувати... Передали своїй людині, яка там збутом займається - і поїхали спокійно назад. То ж ніхто нас на митниці – ні на українській, ні на польській – і не думав провіряти: ми ж з українськими і польськими прапорами, з адміністрацією і все таке... 
 

*

Посьорбуючи пиво я раптом зрозумів, чому в дорозі так легко і добре п’ється. Вся справа в русі. Коли ти хляєш десь, так би мовити, стаціонарно, то тебе мучить думка, що ти тупо просираєш свій дорогоцінний час, який можна було б використати на щось дуже важливе. Наприклад, побудувати дім, чи народити сина, або принаймні посадити дерево. А коли пиятика відбувається десь у поїзді чи от, як зараз, в автобусі, то твоя совість спокійна як удав. Більше того, вона радіє, що ти робиш дві справи одночасно – п’єш і при цьому мчиш на швидкості 60-80 км в точку призначення. Задоволення і користь в одному наборі. 

Я поспішив поділитись своїм відкриттям з Олею. 


*

Ігор висадив нас у центрі Підкаменя. До співочого поля треба було йти пішки. Нам назустріч йшла зграйка дівчат і хлопців (теж патлатих), дуже радісних, втомлених цілодобовою пиятикою і хоррошим трахом. Усі були по коліна в багнюці. 

Без перебільшення фестиваль проходив у болоті. Все співоче поле погрузло у ньому. Нарід безвихідно брьохався у цьому болоті, наче свині, перекочовуючи від наметового містечка до торгового ряду, де продавали пиво, від торгового ряду – до сцени, від сцени – до тоі-тоїв, і знову чалапали за пивом. Перпетуум мобіле. 

Я тут же зустрів своїх знайомих - Зорьку і Олену, попрощався з Олею (шкодую, що не попросив в неї номер мобільного). 

Уже в перші хвилини перебування „на Підкамені” я умудрився влізти ще чистим взуттям у багнюку. „Бляааать!” Витяг з наплічника рулон „кохавинки” і став збирати болото з сандалів, в яких завтра мав йти на роботу. Якийсь мудак, що стояв поруч з моїми дєвушками, гигикнув: „Ти це даремно робиш – все-одно весь вимажешся”. Я вже хотів було післати його, але вчасно схаменувся, бо це виявився ніякий не мудак, а заступник начальника управління культури і туризму ЛОДА. На ньому була чорна фірмова футболка з написом „Підкамінь-2008. Етнофестиваль” і куці голубі джинси, в яких він мав доволі кумедний вигляд. Криво посміхнувся йому у відповідь. 


*

Журналістів періодично скликали на пресухи у прес-намет. Першими на „допит” прийшли, звичайно, організатори. 

- Скільки людей прийшло на фестиваль?

- Складно сказати. За нашими оцінками, більше 10 тисяч. 

- А скільки агроосель цього року приймають відвідувачів фестивалю?

- Ми раді відзначити, що якщо минулого року ми задіяли близько 50 хат, то у цьому році – більше 250-ти...

- Тобто в цьому році більше, ніж в минулому?

- Так. 

Через дві години була ще одна пресуха за участю Міська Барбари і фронтмена гурту „Вій” („очі в відьми, мов зоорі...”). На той час професійний запал у журналюг уже дещо пригас під впливом літрів випитого пива, тому питання якось не придумувались. 

- Вам тут подобається?

- Подобається. 

- А ви б могли проаналізувати, чим Підкамінь відрізняється від Шешор, Бескидів? (якусь журналістку пробило на умняк)

- :)

 

*

Ми вирішили відшукати ще одних наших друзяк, які, як нам було відомо, розбили табір десь у лісі (Довідка: „на Підкамені” є два варіанти, де розбити намет. Перший – на спеціально визначеному організаторами клапті землі Другий – у сусідньому ліску. Бувалі „фестуни” обирають ліс). Хвала технічному прогресу: один дзвінок по мобільному і через півгодини ми вже всі сьорбали пиво, чалапаючи лісовою стежкою до місця дислокації наших друзів. 

Все узлісся було напаковане наметами. Попри намети сонно баражирували їхні поселенці. На відміну від мене і Зорьки з Оленою, наші друзі на фесті з самого початку. Вони розповіли, що вчора увечері тут був повний відрив: лив сильний дощ, але всім було пох, бо грало „ВВ”. Біля сцени творилося чортзна-що: нарід бісився, весь по вуха у болоті, якісь чувіхі майже голі борюкалися у багнюці („Блін, все найцікавіше пропустив”), а коли вже всі розходилися, перед сценою залишилась стояти одна чува, вона була зовсім „патєряна”.

Врешті ми добрались до гобіт-тауна наших друзів (три намети, натягнутий між деревами целофановий тент, багаття, на якому доходили до кондиції шашлики). Тут були ще люди – друзі наших друзів, яких ми не знали. „Оооо! Здираствуйтє!”, - відреагував на нашу появу один з мешканців табору. Він спробував піднятись з каримата, щоб потиснути мені руку, але не втримав рівновагу і завалився назад, у намет. 

В цілому нас прийняли нейтрально-прохолодно. Друзі наших друзів виявились мовчазними – тільки втикали на нас вибалущеними очима. „Може, треба було прикупити пляшку горілки, - подумав я. – Для налагодження контакту”.

- Та ви не звертайте уваги. Вони просто з п’ятої ранку бухають – нічого не соображають, - пояснила нам дорогою назад на співоче поле наша знайома Уляна. 
 

*

До Львова з Підкаменя я повертався зі страшним головним болем. 

До речі, квиток купив у того ж таки Ігоря, водія, який привіз мене на фестиваль (Ігор встиг добре насьорбатись пива, тому автобусом керував його напарник). Знав би, що так вийде, зекономив би десятку. 
 

© Морда, 2008